<< Главная страница

PRAELUDIUM



Категории Вiра Вовк (Селянська) ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Моя мати, Марiя Степан, ходила в 1924 р. на украïнський тайний унiверситет, аж доки польський уряд не ув'язнив його членiв. Посидiвши трохи в темнотi i роздумавши свою долю, вона рiшилася втiкати за границю, до Праги. Там ïï познайомили з молодим студентом медицини, Михаïлом Вовком, вона закохалася i вийшла замiж. Це все складалося для мене чудово, хоч я майже вродилася в Празi. Уявiть собi, що це було б за трагедiя! Не вродитися пiд чудовими велитенськими мiртами, що якраз обсипалися аж пiд стелю бiлим цвiтом, не бути купаною руками моєï дорогоï бабусi в дерев'янiй балiï i, вiдкривши вперше очi, не бачити колiрових порцелянових тягарцiв вiд звислоï електричноï лямпи! Кожний то має iншi амбiцiï на свiтi Божiм, а моєю було, безперечно, щоб мене полоскали вперше бабусинi руки теплою бориславською водичкою в широкiй балiï! Бабуся пiднесла мене вгору на однiй долонi. Я знаю, що вона думала. Вона, що сама породила восьмеро дiтей, гадала, що з мене не було й половини гiдного дитяти. О, кохана бабусенько! Кожна велика любов починається з критичного наставления. Ти заплатила дорого за свiй осуд. Пригадуєш, коли то я почала бiгати, як ми ходили по суницi? Ти несла мене на плечах i згиналася при кожнiй ягiдцi, щоб я ïï зiрвала власними руками! Моï двоюрiднi браття i сестри по боцi Степанiв, старшi й молодшi, мусять вже вибачати: я знаю, що я тобi найлюбiша серед внукiв. Сподiваймося, що. Господь розгрiшить тебе за це на Страшнiм судi; вкiнцi i Вiн має своïх вибранцiв. Ти любила теж i мого батька бiльше, як других своïх зятiв, але за це нiхто не буде тебе судити, нiхто не посмiє. Хто його не любив, не подивляв? Його, що вмiв годинами деклямувати в оригiналi Гомера i так само генiяльно переодягатися за Свят-Миколу в мамин халат, лiпити собi з червоного паперу вуса, ще й закрученi по-козацьки, неначе по добрiм коряку меду! Але годi! Все за чергою. Вернiмся до моïх народин. Дiдусь хотiв надробити якось моє мале тiльце, тому, поклавши мене в лiжечко пiд мiртами, сказав: — Це певно буде якась надзвичайна дитина, бо цi мiрти цвiтуть тiльки щодев'ять лiт. Мабуть, не справдилося дiдусеве вiщування, хоч усi, особливо моя мама, взяли собi його дуже поважно до серця. Хiба в цьому була б правда, як сказав пiзнiше мiй добрий друг, майстер Володимир, що я маю завжди Великого Союзника зi собою. Менi однаково, чи це кому всмак, чи не всмак, чи це модерно, чи нi. Нi один невiруючий фiлософ нi письменник не переконав мене глибше, як Новий Завiт, i я не могла б дати свого чудового, великого Бога за будь-яку гiпотезу. Ще маленькою я розумiла це так добре, що раз, коли менi застряг м'ячик у ринвi, я клякнула серед Гучави, левади перед бабусиним домом, i почала молитися. Сусiд, довiдавшися, що трапилось, добув менi мою iграшку. Говорiть, що хочете, але якби я так просто його попросила, вiн не трудився б з драбиною i не лiз би задля м'ячика аж на дах. Другим разом я молилася багато отченашiв, щоб Бог навчив мене лiтати, але скоро зрозумiла, що на це треба багато, багато лiт творчоï працi... Я була тихоï вдачi, але тiльки тодi, як треба було забавлятися самiй, чи спати в темнiй кiмнатi, чи коли приходили гостi. Тодi я залюбки ховалася в коронi листастого горiха або просто лягала мiж лопухи i з причаєним вiддихом слiдкувала за бiгом речей. — Вi-i-ро-о! — гукали за мною. Це було вже в Кутах над Черемошем, не в Бориславi. Мiй батько мав уже при Косiвськiй вулицi свою канцелярiю, i до нього приходили з гiр дядьки з мащеним волоссям i пахучими киптарями зарадитисн. Дверi цiлого дому були розкритi; дядьки йшли шукати дохтiра через ждальню й ординацiю всiма кiмнатами, а не найшовши там, заходили в сад i город. Мiй батько, певно, заходився коло своïх помiдорiв, пiдливав огiрки, де я була його вiрним i говiрливим ад'ютантом або уважним слухачем Одiссеєвих пригод. Газда скидав крисаню, кланявся низенько i вичитував лiтанiю своïх колiрових i дбайливо дiбраних слiв, щоб пiддобрити всемогутнього дохтiра i щоб той, заки ще буде знати, в чiм дiло, не заправив багато. Я знаю, що дохтiр не правив багато i ïздив верхом не раз двi днини, щоб родити нещаснi гуцулята за простибiг. До тих бiдолашних хат зникали не раз нашi рушники й простирала, але мама не дуже то ïх рахувала. Зате я дiставала на Великдень коло церкви стiльки писанок вiд знайомих i не-знайомих, що Сойка мусiла позичати на них лозовий кошик, в якому носять полотна бiлити. Мiй батько здобув собi по Довбушi чи не найбiльшу славу на горах. Про нього вже й спiванки складали. Часом приходили до нього теж чорнобривi молодицi з кошеликом мором, 1 просили, червонiючи, на христини. Вiдомо, що грiх ПIДМIНI л iтися вiд хресного батька, тому вiн купував грубу свiчку, кiлька метрiв бiлого полотна на крижму i говорив Вiрую в церквi з молодою кумою, що виблискувала пацьоркованими рукавами i, пригортаючи до себе хрищене дитятко, завинене в цвiтисту хустку, аж пiдскакувала з радощiв, що ïï кум — дохтiр. Не диво, що тi дуже рiзнобарвно одягненi люди, повнi багатих прикрас, ïх м'яка мова, ïх звичаï одразу полонили моє дитяче серце. Але можу теж присягнути, що ще змалку я подiлила рiвно моï почуття i що чорна мазь на дiрявих вулицях мого родинного мiста з тим своєрiдним сумом над його зеленими горбами не менш любi для мене, як колiрова й багата на красу Верховина. В Тюдовi коло Кут жила батькова мати, моя друга бабуня, ïï дерев'яний стилевий дiм стояв серед тоï гори, яку полощуть три потоки. В долинi в'ється ще й досi Черемош, як зелена гадюка. Довкола бабусиного дому цвiли, як бур'ян на волi, запахущi квiти всiляких родiв, передусiм буряковi васильки, ҐеорҐiнiï i далiï, а по Ґанку пнулася шипшина. Ганок пахнув живицею, аж у носi свербiло. Направду, нiде не можна найти кращого закутка пiд ясним сонцем! Тому ми вже такi, що наше серце переливається в вересневi ночi, коли через цiле небо падають зорi, крешуть iскри або коли буковинськi лiси за Черемошем просякають щораз глибше пожежами старого золота i кривавих букiв мiж островами свiжоï, ненарушеноï зеленi ялиць, що ще дужче пiдкресляє гарячi барви листастоï деревини. Ночами не видно тих барв; вони тонуть у надрiчних мряках i сутiнках, але чути до болю гостру свiжiсть i шум рiки, що пiниться коло Бiлих каменiв, лiричний журкiт потiчка Дзвiнки, що сиплеться потiм дiвочим смiхом у Черемош, за-раз-таки коло нашого грунту. А коло дому поставали собi, як достойнi молодицi, грушi, смереки i горiхи, попереплiтанi по ïх власнiй волi, бо на бабусинiм горбi нiщо не вдягало однострою. В неï навiть загороди не було, а маленькi красунi приходили до нас продавати на довгих стеблах трав суницi, визбиранi там же таки, в нашому городi. Не кожна дитина мас таке велике щастя гуляти собi в бабусинiм домi недалеко вiд Облазу, де Арiдник курить вечорами люльку (або, може, це тi ряснi акацiï куряться запахом?), качатися на Перцевiм полi... Я майже забула сказати, що це за поле. Воно було чуже i прилипало до нашого, але я вважала його зовсiм моïм, бо й теж, де ви бачили б стiльки польових квiтiв нараз, стiльки метеликiв i зозульок, як на Перцевiм полi? А його поодинокi дерева вимрiянi для того, щоб з ïх конарiв приглядатися гайтачам на рiцi. Є ще на ньому пiдозрiлi каменi, пiд якими, певно, захованi Довбушевi скарби (ой, нагнiтила менi мозолiв бабина стара сапка!), а в сiнокоси там стоять копицi, в якi можна доволi стрiляли з лука стрiлами, зачепуреннми в яструб'ячi пера. На цьому полi я думала поставити собi хату з круглякiв, класти мiж вiкна зимою ягоди калини, щоб позамерзали i посолодли, I ïсти собi мала! з калиною. Я носила б, очевидно, гуцульську ношу, кутий хрестик на намистi i перстень — чорнобривчик. Я ж не була iншою вiд тих дiвчат, що збиралися в бабусинiй широчезнiй кухнi на вечорницi, i як тiльки заграли цимбали й рiзнула скрипка, як Мошко Капiтан (не жид, а майже легендарний гуцул-музика) задрiботав пальцями на флоярi, кидалися в вир гуцулки й коломийки, аж на миснику дзвенiли мальованi полумиски. Як же менi не бути такою, як моя бабуся, що й сама любила з дiвчатами-красотками задрiботати дрiбушечки, а з легiнями пореготатися щиро з часто досить перчених дотепiв? Бабуся, батькова мати, мала золоте серце i славу на делекi села. Не диво: моï прадiди похованi на старiм цвинтарищi в Тюдовi. Сходить м'ята, i пахнуть фiалки коло ïх кам'яних гробiвцiв, а глогорожа пнеться аж на хрести з ïх гербами ходачковоï шляхти. I хоч у моєï бабунi ще донедавна ховалися рушники з п'ятизубою короною, ïï називали по селах тiльки Ганнусею i приходили до неï, як пiд Покров Богородицi, в кожнiй потребi. Не думайте, що я переборщую. Як прийде, бувало, хто в пiдранiй сорочцi, вона витягала зi скринi будь-яку рiч котрогось iз своïх синiв i давала. Ця безмежна щедрiсть, що подобала на щедрiсть чистоï i нерозумноï дитини, приводила часом до родинних конфлiктiв. Бо ж не було, по правдi, нiчого на свiтi, чого вона не дала б, якби ïï попросити, i розпоряджувала теж цiлком самозрозумiло добром своïх дiтей. Уявiть собi, наприклад, як моï стрийки, тодi хлопцi пiд вусом, збиралися десь пiд маєвий вечiр на вечiрки, а тут нараз — де, до сто чортiв, подiлися новi черевики? — Та я, синку, за простибiг кривому Яцевi дала. Вiн прийшов босий... Ну, i що ж? Можна було злитися, нарiкати, проклинати кривих Яцiв, але говорити на розум з бабусею не було можна. Бо i що кiнець кiнцiв важливiше на свiтi: вечiрки чи кривi Яцi? Бабуся плакала, а я не могла знести ïï слiз, я обiймала ïï сильно руками i просила, щоб вона розказувала менi казок або казала поезiï мого дiда, Григорiя Вовка. Коли хто згадував словом дiда, моя бабуся плакала ще дужче, але якось м'якше, щасливiше. Дiд походив з багатоï селянськоï родини з Вовчинця коло Станиславова. Ще молодим богословом вподобав собi русяву, довгокосу шляхтяночку. Вони подружилися i жили щасливо; вродилося ïм щось чотирнадцятеро дiтей, з цього половина ще живе, але розсiяна тепер по усьому свiтi. Дiд сповiдав i причащав гуцулiв, плекав троянди i писав книги, якi через обi вiйни позатрачувалися, на мiй превеликий жаль. Пригадую собi ще тiльки обкладинку Орлеанськоï дiвчини, одне оповiдання з Радикальних образочкiв, в якому досить дотепно показано бундючнi й смiшнi зусилля комуни мiж нашим простолюддям, що фiлософує по-своєму, ну i, очевидно, деякi любовнi поезiï, хоч i високого мистецького рiвня, нiколи не друкованi, переданi усною словеснiстю тою, для якоï були складенi. Остався менi теж його останнiй лист, писаний в час недуги до своïх трьох дiтей: Михаïла, Оксани i Одарки, що студiювали в Празi. Ось вiн: Любi дiточки! При службi Божiй ледво встояти можу, i если б не обовязки, якi на минi тяжать, як на батьку дiтей, я дуже радо дав би Харонови на деко тютюну, щоби мене на своïм дрантивiм човнi перевiз через Лету... се було б для мене найбiльше щастя, бо до твого моря, Ксеню, о якiм згадуєш, так ще далеко; воно для мене недостижиме; судячи по моïм теперiшнiм станi— нiм сонце зiйде, роса очi виïсть... Дрiбнi дiти всi четверо вчаться: Мiрко тепер у другiй нормальнiй, Роман у третiй. Леся — надзвичайно пильна, бiгає бiднятко щодня до Косова, не раз i на снiданє не чекає, бо татко не мають вiдки за станцiю заплатити... Орест — легкодух, хоть здiбний. Йому дай коня i запиши в козаки, отеє для нього рай! З Михаïла рiчий вже нiчого нема, бо всьо можливе переробилося на дрiбних гуцулят. Благословлю Вас, дiточки, цiлую i здоровлю якнайсер-дечнiше та й дякую за ту любов, яку в кождiй стрiчцi Ваших листiв оказуєте для мене, — Ваш Тато. Розбитi мрiï про нову Украïнську Державу загнали його в могилу. То були важкi повоєннi часи, коли бабуня повдовiла. На неï впали тяженнi обов'язки виховання дiтей i боротьби за чорний хлiб, бо з ïï вiна мало осталося. Волосся бабунi посивiло; вона була бiла, як голубка, з зовсiм молодим, рожевим обличчям, та все ж таки ïй вдалося вивести дiтей в люди з Божою помiччю, а з допомогою найстаршоï Оксани поставити гарний дiм коло Облазу, Не раз я сидiла пiд гребiнковим килимом з киданими трояндами на чорнiм тлi (косiвська копiя старокиïвського з 17-го вiку) i слухала бабусиних оповiдань, жалiючи без мiри, що менi не довелося народитися ранiше i пiзнати особисто мого великого i мудрого дiда. Знаю тiльки, що мiй батько був дуже схожий на нього. Раз якось, жартом, натягнув вiн на себе реверенду свого друга, отця Терлецького, i дав собi зробити фото, а за якийсь час всi з рiднi думали, що то — ранiшнє фото мого дiда. Але я вiдбилася вiд теми... Я сказала, що нiчим не рiзнилася вiд других дiтей, що в менi не було нiчого бiльш особливого, нi у фантазiï, нi у чуттi. Хiба що я вмiла скорiше вiд них писати i сидiла залюбки на горiсi, записуючи своï спiванки, коли вони спiвали своï на будь-яку мелодiю, не записуючи. Признаюся щиро, що моï були куди скромнiшi; я цвiркотiла собi, як пташка, до бабиних горбiв, а вони складали цiлi драми, такi, як прецiкаву лямурiю на одного з Гуреïв, що ходив до красноï молодицi в Вижницю на Буковину, аж доки тоï чоловiк не догадався i не випалив в нього сiм срiбних куль. Дивно вам, що дiти можуть складати такi спiванки? ïм же цi речi такi, як град, чи повiнь — явища природи i нiщо бiльше. Було б дуже помилково казати, що вони зiпсованi чи скорозрiлi. Нiхто не ховав тих явищ перед ними, то й вони ïх знали, але не приписували ïм бiльше ваги, як ватрi на Iвана Купала, через яку вони стрибали, не присмаливши постолiв. Тi дiти навчили мене iсторiю Дзвiнки, яка продала Довбуша, свого любка, полякам, i як вiн за ту зраду скотив на неï, десь з Чуги, великий камiнь, — i теж такi технiчнi речi, як лiпити хрищатий барвiнок i папороть на вiкна в Зеленi Свята, як плести коровам вiнки на роги i як добирати волiчки на уставки. А на маïвку теплими вечорами вони прибiгали босоногi, ще гарячi вiд вiтру, що смалить, поривали то лiлею, то свiчку, то вишивану корогов i ставали в пiвколо пiд iконою Пречистоï, спiваючи-дзвенячи чистими голосами: За всiх молишися, благая... Де вони тепер, тi дiти, моï друзi, що вибрали мене ватажком на бабиних горбах: Марiчки, Коцi, Юрки? Скiльки э них впало пiд зеленi смереки, щоб прогнати катюгу з краю? Як добре вони розумiли вже тодi простi слова аркана: Ой ви, зайди, утiкайте, Гуцулiï, Гуцулiï, Гуцулiï не займайте! Життя на Черемошевiм пiску я рiвняю з усiм свiжим i здоровим: в руцi велика байда чорного хлiба з маслом, в другiй — двi довгi гички цибулi за чуб, на головi, неначе велетенський гриб, солом'яний капелюх, а ноги, обсмаленi i синi вiд босого ходу, плюскочуть i бродять до Бiлих каменiв. Яка розкiш — Черемошевi пристраснi пориви! Ojczyzno moja, ty jestes jak zdrowie... Цитата Мiцкевича пригадує менi зовсiм родиннi порахунки з захiднiми сусiдами. Наша доля з ними — це доля повiнчаних проти волi. Моя мама, не дивлячись на всi зусилля i старання, нiколи не дiстала учительськоï посади в Кутах, а тому, що моï батьки подружилися студентами i не приïхали в Галичину на готове, а до того мiй батько лелiяв думку справити рентҐена для своïх мащених Ґаздiв, мама сидiла переважно у своïх батькiв у Бориславi й там учителювала. Через те я була 4acjo зовсiм опущена, бо батько, зайнятий недужими, не мав для мене багато часу. Щастя, що я рiдко скучала i мала завжди гори зайнять. Але все ж таки я цитую Мiцкевича зi симпатiєю. Вода в Черемошi пiдносилася часом скоро, i моя сукенка на березi плила собi, як святойвавський вiночок, за струєю, а я, падаючи на ковзьких каменях i оббиваючи собi колiна, гукала Юрковi й Марiчцi: — Рятуйте моє плаття, ади пустили шлюзу; дараби йдуть! Може, пiзнiше Юрко зловив внизу мою суконку i нiс, як бунчука, на довгiй лозi, вже собi не пригадую. Але пригадую собi, як ми ловили рибу на обiд i як збирали прибережнi колiровi кам'янцi. Була в мене ïх цiла коробка, але велика вiйна занапастила все моє добро разом з камiнчиками, сушеними волохатими дзвониками, пiр'ячком сойки з Чуги i осiннiм, зубатим листям... О краю мiй! Ти на здоров'я схожий! Скiльки цього здоров'я я налигалася взимi, вганяючи лещатах по кутських i тюдiвських горбах, на кочергах,— смiялася з мене Марiчка. Ще пригадую собi жахливу зиму 33-го, чи 34-го року, коли все живе замикалося в топленiй хатi, i тiльки я, мала, ковзалася щасливо при — 40° Цельзiя по порожнiх вулицях! Тоï зими я таки йшла в процесiï коругвами i дядьками в киптарях в моïм новiм киптарику, затягаючи голосно, як молодий дяк: Є-е-елице, во хреста хрестистися, во хреста облекостися! На замерзлому, приборканому Черемошевi стояв великий хрест з льоду, замаєний вiнком зi смеречиння i калини. Отець Терлецький в золотих ризах нурив трираменний свiчник з горючими восковими свiчами в полонцi, потiм ми всi черпали свячену воду з Черемоша глиняними дзбаночкамн i пили — здоров'я! Вiд того часу все святе має для мене характер смирного i приборканого, як Черемош на Йордан, не берiть менi цього за зле. Я принаймнi знаю, як далеко менi ще до святости. Це приводить часом до непорозумiнь, i менi вже не раз говорили, що з мене нiякий психолог, що не розумiюся на складних душах. Може бути; вповнi вдоволяюся розумiти простi душi, i ця книга про такi писана. О краю мiй! Ти на здоров'я схожий! Я все ще черпаю з тебе, мiй Краю, за всi минулi лiта нашого циганського блукання по чужих закутинах. Так, як сирота, що з гордощами, хоч у сльозах, пiдносить голову, пригадуючи: В мене теж були батьки, я не знайда! А в мене не тiльки були батьки, ви поглянули б лише в кiмнату, скiльки ïх усiх сидiло у бабусi за свят-вечiрнiм столом, позастелюваним бiлими скатертями i запашною ïжею. Вся рiдня — не тiльки дiти i внуки, але й тiтки, вуйки, стрийки з жiнками, вуєчнi i стриєчнi браття i сестри, друзi i челядь. Кожний з них почувався галузкою зеленоï рiздвяноï ялинки. Я, наймолодша, говорила голосно за них отченаша i гинула зi страху, щоб не забути яке з його л прохань, щоб нам не обiрвалося яке благословення... Не знаю, чи я зле молилася, чи занадто шибала очима По свiчках, але галуззя тiєï великоï рiздвяноï ялицi повiдрубувано вiд пня I попересаджувано в рiзнi пiдсоння, рiзнi обставини. Часом, здасться, вони набирають прикмет I виразу якоïсь iншоï, мiсцевоï деревини... Одначе попри зв'язки крови, що лунать нашу велику сiм'ю, є другi, майже важливiшi для мене: кревнi з вибору, вибранцi нашоï природи, нашого духа. Якщо Зоя i я дивилися на свiт iншими очима, то тiльки тому, що вона сiрими, а я каштановими. Обидвi ми походимо з галицьких священичих родин, якi десь на десятому щаблi завжди мiж гобою спорiдненi. Нашi бабунi i нашi мами сидiли на однiй шкiльнiй лавцi, I нам теж прийшлося разом сидiти, хоч трохи пiзнiше. Зовсiм змалку я думала бути маляркою, але коли побачила перший малюнок роком молодшоï Зоï, закинула назавжди краски i пензлi. Стiльки автокритики вже в мене було! Зате, прочитавши Зоïнi вiршi, в мене зросло самопочуття в тiм напрямку, i я остаточно посвятилася поезiï. Зоя приïхала до нас уперше на вакацiï по моïм вступнiм Iспитi до львiвськоï гiмназiï УПТ. Мiй батько мав деякi сумнiви, чи брати Зою до нас, бо я була до того часу завжди сама, дика й розгуляна мiж гуцулятами в Тюдовi або мiж жиденятами, що гралися зi мною хованки по шафах i лiжках, з небажаними часом наслiдками в моïх кучерях. Але експеримент вдався чудово: коло Зоïноï розкiшноï степовоï вдачi, незвичайно гармонiйноï, я почала виокруглювати своï канти. Зате Зоя брала вiд мене ентузiязм i, може, дещо системи в творчостi, яку ми вже тодi брали зовсiм поважно. Ми редагували разом дитячу газетку Казочку. Ïï єдиними передплатниками були нашi батьки, хоч я маю далi в себе всiх 12 примiрникiв! Я була тираном, змушувала бiдну Зою малювати цю Казочку на горiсi, бо менi було там вигiднiше писати поезiï. Тираном я осталася й донинi. Хтось сказав менi ще недавно: Вiро, ти справдi працюєш, як вiл, але запрягаєш своïх друзiв теж у ярма. Це, напевно, правда, отже — cave lupum!* * Що сказати в своïй оборонi? Життя коротке, я не можу розкидати великодушно часом i енергiєю тiльки на фрагменти. Маю алергiю проти фрагментiв; вибачайте, як вам це здається запедантичнеi Моïх друзiв зачисляю до свого життя i вимагаю вiд них без скрупулiв те саме, що вiд себе самоï, раз як дружба — не спорт i забава тiльки, а велике завдання. Хочу писати в цiй книзi щиру правду, так глибоко, як це тiльки можливе для поета вищерблених грабових листочкiв i колiрових камiнцiв з-над Черемошу... * Недавно1986з'явилася нова двомовна (украïнсько-португальська)збiрка Вiри Вовк Карнавал: оповiдання до картин Юрiя Соловiя. * Бережись вовка!
PRAELUDIUM


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация